Онко портал » Олівер Сакс: «У мене зовсім не залишилося часу на неважливе» best fish scale

Олівер Сакс: «У мене зовсім не залишилося часу на неважливе»

oliver_saks_u_mene_zovsim_ne_zalishilosya_chasu_na_nevajlive30 серпня в Нью-Йорку помер видатний британський нейропсихолог і письменник Олівер Сакс. Кілька місяців тому він дізнався, що у нього четверта стадія раку, а в лютому написав есе для газети The New York Times, в якому озирається на прожите життя і підводить його підсумки.

«Місяць тому я відчував себе цілком здоровим, навіть на відмінно здоровим. Мені 81 рік, а я все ще пропливаю 1,5 км. Але запаси мого талану вичерпалися – кілька тижнів тому в моїй печінці виявили множинні метастази. Дев’ять років тому лікарі діагностували рідкісний вид пухлини в моєму оці, меланому ока. Я пройшов через хіміотерапію і опромінення і в результаті осліп на одне око. Такі пухлини рідко дають метастази, я опинився серед двох відсотків нещасливчиків.

Я вдячний за подаровані мені дев’ять років хорошого самопочуття і плідної роботи, але тепер я стою обличчям в обличчя зі смертю. Рак захопив третину моєї печінки, і, хоча його розповсюдження можна сповільнити, саме цей вид раку неможливо зупинити.

Тепер тільки від мене залежить, як я проживу місяці, які мені залишилися. Я повинен щосили постаратися жити – якомога насичиніше, глибше, продуктивніше. На цьому шляху мене надихають слова одного з улюблених філософів, Девіда Юма. Дізнавшись в 65 років, що він смертельно хворий, Юм за один день у квітні 1776 року написав коротку автобіографію-есе. Він назвав її «Моє життя».

«Я вже не сумніваюся в своїй смерті, – писав він. – Моя хвороба майже не завдавала мені страждань, але, що ще більш дивно, я, незважаючи на наближення смерті, ні хвилини не страждав від занепаду духу. Я зберігаю все те ж завзяття в роботі, і мені так само весело в компанії друзів».

Мені дуже пощастило, що я дожив до 80 років, і 15 років, відведені мені поверх юмовських шістдесяти п’яти, були так само наповнені роботою і любов’ю. За цей час я опублікував п’ять книг і написав автобіографію (значно довшу за кілька сторінок Юма) – вона вийде навесні; у мене майже дописані ще кілька книг.

Юм продовжує: «Я … людина лагідної вдачі, рівного характеру, щирого, щедрого, життєрадісного гумору, здатний на відданість і мало схильний заводити собі ворогів, мені властива помірність у всіх моїх захопленнях».

Тут ми з Юмом розходимося. Хоча мені випала радість насолоджуватися товариством коханих і друзів і глибокої ненависті я ніколи ні до кого не відчував, я не можу сказати (і ніхто з тих, хто знає мене, не скаже), що я людина лагідної вдачі. Навпаки, у мене гаряча, шалена вдача, пристрасний ентузіазм, і я до крайності не стриманий у всіх своїх захопленнях. І все ж один рядок з есе Юма мені особливо співзвучний: «Я ніколи не відчував себе більш відстороненим від життя, ніж зараз».

В останні кілька днів я виявився здатний побачити своє життя наче з великої висоти – як якийсь ландшафт, в якому все взаємопов’язане. Це не означає, що я втратив інтерес до життя.
Навпаки, я відчуваю себе гранично живим і дуже хочу, сподіваюся провести час, що залишився зі своїми друзями. Попрощатися з тими, кого я люблю, дописати те, що не встиг, подорожувати, якщо будуть сили, глибше осмислити життя.
У всьому цьому я буду безрозсудним, буду говорити, що думаю, прямо в обличчя. Постараюся налагодити все, виправити те, що повинен. Але сміятися і веселитися я теж буду (і навіть робити дурниці, чому ні).
Раптово мій погляд знайшов ясність і перспективу. У мене зовсім не залишилося часу на неважливе. Я повинен зосередитися на собі, на своїй роботі і друзях. Я більше не буду щовечора дивитися новини. Я більше не буду стежити за політикою і проблемою глобального потепління.
Це не байдужість, а віддалення – у мене як і раніше болить серце за ситуацію на Близькому Сході, за зміну клімату, наростаючу нерівність між людьми, але все це більше мене не стосується, ці події належать майбутньому. Я наповнююсь радістю, коли зустрічаю обдарованих молодих людей, – навіть того, хто діагностував у мене метастази. Я знаю, що майбутнє в хороших руках.
Останні років десять я з тривогою спостерігаю, як один за одним помирають однолітки. Моє покоління на межі, і кожна смерть відбивається на мені, ніби відривають частину мене самого. Коли ми підемо, не буде більше нікого схожого на нас, ніхто не зможе нас повторити, але, з іншого боку, так було завжди. Коли люди вмирають, їх неможливо замінити. Вони залишають порожнечу, яку не можна заповнити, бо така доля кожної людини – доля, записана в наших генах і нейронах, – бути неповторною особистістю, знайти свою власну дорогу, прожити своє неповторне життя і померти своєю неповторною смертю.
Я не хочу прикидатися, що мені не страшно. Але вдячності в мені все-таки більше, ніж страху. Я любив і мене любили. Мені багато що було дано, і я постарався бути щедрим у відповідь. Я читав книги і подорожував, розмірковував і ділився своїми думками на папері. У мене був фізичний зв’язок зі світом, абсолютно особливі відносини, які виникають між письменником і його читачем.
Головне – мені довелося народитися істотою, наділеною свідомістю, думаючою твариною на нашій прекрасній планеті, і це вже велика честь і неймовірна пригода».
Джерело: psychologies.ru 
(Відвідувачів всього: 59, сьогодні: 1)
error

Всі статті розділу: "Прочитати"