Онко портал » Битва, яку ми програли best fish scale

Битва, яку ми програли

Американський фотограф Анжело Меріндіно знімав свою дружину Дженніфер протягом її 5-річної боротьби з раком грудей. Його пронизливі фотографії буквально розлетілися по сайтах і соціальних мережах. Боротьба виявилася нерівною. Дженніфер померла. На згадку про неї Анжело створив сайт і фонд для збору коштів для допомоги жінкам, які борються з раком грудей. Битва, яку ми не обирали – так назвав Анжело їх з Дженніфер історію.

Битва, яку ми не обирали

28 січня 1951 року мій батько виступав у складі тріо на вечірці в ресторані міста Акрон, штат Огайо. У ту ніч, спостерігаючи зі сцени за подіями на танцмайданчику, батько вперше побачив мою матір. Через 5 хвилин він, відклавши в бік свій акордеон, запросив її на танець. Пізніше, повернувшись додому, він приспівуючи повідомив чотирьом молодшим сестрам: «Я знайшов її!» Через два тижні вони заручилися, а через півроку вже були чоловіком і дружиною. Минуло шістдесят два роки, мої батьки виростили 11 дітей, обоє перенесли рак, але як і раніше фліртують один з одним, неначе всіх цих років не було і вони так само молоді. Ось чому я вірю в кохання з першого погляду.

29 серпня 2005 року я влаштовувався на роботу барменом, тоді й познайомився з Дженніфер. Так само, як і мій батько понад 50 років тому, вперше зустрівши свою майбутню дружину, я був впевнений, що це вона, та сама. А ось Джен, навпаки, не відчула ніякого спалаху почуттів … Відверто кажучи, Джен зовсім нічого не відчула.

Через місяць Джен знайшла роботу на Манхеттені і покинула Клівленд. Після від’їзду Джен я не міг перестати думати про неї. Вона була не тільки найкрасивішою жінкою з усіх, що я тільки бачив, – Джен була сповнена життя і вміла змусити вас повірити в те, що в цьому світі ви єдина значуща для неї людина. Наступної зими, під час візиту до Джен в Нью-Йорк, я вирішив відкрити їй свої почуття. Зібравши всю свою відвагу, я, ніяковіючи, як третьокласник, сказав Джен, що закоханий. Поки я стояв приголомшений, не вірячи в те, що трапилося, я побачив, як очі Джен заблищали, і вона вимовила найніжнішим, найпрекраснішим голосом, який я запам’ятаю назавжди: «Я відчуваю те ж саме».

У нас почався роман на відстані. Ми могли годинами безперервно говорити по телефону, і це було так прекрасно. У нас ніколи не закінчувалися теми для розмов. Коли ми були разом, нам було весело, що б ми не робили. Я був у захваті від Джен.

Через півроку відстань почала обтяжувати нас, і я перебрався в Нью-Йорк. Мій приїзд в місто ми з Джен вирішили відзначити вечерею в одному з наших улюблених ресторанів, «У Френка». Після вечері я опустився перед Джен на коліно і зробив їй пропозицію. «Замовкни!!!» – прокричала Джен. І ось я стояв на одному коліні, тримаючи в руці обручку, що коштувала мені майже всього мого майна, крім пари фотокамер, яке довелося продати, і думав: «Гаразд, адже “Замовкни “може багато означати, так?» тільки після того, як Джен схопила обручку, я знову міг дихати.

Наступної осені я і Джен обвінчалися в Центральному парку. Коли я дивився, як Джен йде по доріжці для нареченої, я не міг стримати сліз. Я ніколи ще не був такий щасливий і не міг повірити, що ця прекрасна, добра і сильна жінка кохає мене так само, як і я її. Того вечора ми танцювали наш танець молодят під пісню «I’m in The Mood for Love» («Я в настрої любити»), яку співав мій батько, акомпануючи собі на акордеоні.
Я одружився на дівчині своєї мрії. Життя було прекрасне.
Ніколи не забуду того голосу Джен, коли вона, всього 5 місяців по тому, повідомила мені по телефону, що хвора на рак грудей. Почувши це, я миттєво заціпенів. Я й досі в заціпенінні.
Раптово і без попередження нас кинуло в страшний світ раку. Ми постійно, а часом і кожен день, стикалися зі змінами, непередбаченими і нещадними.
Життя ставало для нас все складнішим і складнішим, і мета зводилася до одного – вижити. Все, що не було необхідним, йшло з нашого поля зору.
Якраз після річниці нашого весілля наш онколог повідомив нам, що Джен, нарешті, вилікувалася від раку. Отже, ми спробували повернути наше життя в колишнє русло, але це виявилося непростим завданням. Ми відчували, що кардинально відрізняємося від більшості людей в нашому оточенні. Все, про що, як ми вважали, ми знали і все, у що ми вірили, перевернулося з ніг на голову.
Але ми були один у одного, і з кожним випробуванням наша любов тільки міцнішала. Ті дрібниці, що раніше засмучували нас, тепер не мали ані найменшого значення. Дарувати один одному радість, підтримувати один одного у важку хвилину, говорити близьким людям, як сильно ми їх любимо – ось що мало значення.
У квітні 2010 року наші найстрашніші побоювання справдилися. Томограма показала, що рак Джен дав метастази в печінку і кісткову тканину. Джен негайно почала курс лікування. Через кілька місяців ми помітили, що багато людей не усвідомлюють, наскільки серйозним стало захворювання Джен. Ми відчули, що підтримка, яка нам надається слабне. Наше життя перетворилося на лабіринт з відвідуванням безлічі лікарів, зі всілякими медичними процедурами, препаратами і побічними діями. Думка про те, що я можу овдовіти до сорока років, завдавала мені майже фізичний біль. Знову і знову. Ми ні від кого не чекали відповіді на наші запитання, ми просто потребували підтримки сім’ї та друзів. Нам неймовірно допомагали такі прості речі, як смс зі словами «Я люблю тебе» або пакет з вечерею, залишений нам кимось із близьких після довгого дня, проведеного в лікарні.
Нам було складно висловити словами свою потребу в допомозі, тому я звернувся до єдиної альтернативної форми комунікації, що я знав, – фотографування. Я став знімати наше повсякденне життя. Ми сподівалися, що якщо наша сім’я і друзі побачать, з чим нам доводиться стикатися з дня на день, вони, ймовірно, стануть краще розуміти ті випробування, що випали на нашу долю. У нас не було ніяких думок створити книгу або організувати виставку – ці знімки народжувалися з необхідності.
Близький друг запропонував мені опублікувати нашу історію в Інтернеті, і, з дозволу Джен, я розмістив в мережі декілька фотографій. Відгук був просто нечуваний. Ми почали отримувати електронні листи з усіх куточків світу. Деякі з них були від жінок, що хворіють на рак грудей. Вони були дуже натхненні гідністю і сміливістю Дженніфер. Одна жінка написала, що, завдяки Джен, вона перемогла свої страхи і записалася на мамограму. І тоді ми зрозуміли, що наша історія здатна допомогти іншим людям.
Найважливіше, що сталося, – це те, що наші рідні і близькі зібралися разом, щоб бути поряд з нами.
22 грудня 2011 року о 8:30 вечора, всього через 16 днів після свого сорокаріччя і менш ніж через п’ять років після нашого весілля, моя мила Джен померла.
Наша зірка сяяла недовго, але, Господи, як же яскраво вона сяяла!
З пережитого нами жаху і несправедливості виникло щось прекрасне завдяки тому, що ми розповіли світові свою історію, історію нашого кохання. Адже якщо ми не ділимося своїм досвідом і переживаннями з іншими, як можемо ми пізнавати нове, рости і продовжувати існувати?
Перед сном Джен і я часто питали один одного, що найкраще і найгірше сталося за день. Зазвичай, щось найкраще звучало як «Коли ти йшов поруч зі мною, запускаючи пальці в моє волосся» або «Коли ми були в лікарні і ти тримав мою руку». Того дня, коли ми дізналися, що печінка Джен відмовляє, ми вирушили додому, де, готуючись до найгіршого, провели вечір з родиною та друзями. В ту ніч, коли ми лежали поруч один з одним, можливо, в останній раз, я запитав Джен, що їй найбільше сподобалося за день. Джен задумалась на хвилину, потім повернулася до мене і, дивлячись в мої очі так проникливо, як ніколи раніше, сказала: «Мені сподобалося все».
«Любіть кожну дрібницю в близьких вам людях» (Дженніфер Мерендіно)
Переклад Анни Євсєєвої
(Відвідувачів всього: 99, сьогодні: 1)
error

Всі статті розділу: "Прочитати"