Онко портал » Чому я? best fish scale

Чому я?

Вікторія Костецька
Вікторія Костецька
член Української Асоціації КПТ-терапії консультант програми "Рівний-рівному"
29.01.2020

Питання «чому я?” або “за що мені це?” ставить перед собою, напевно, кожен хворий на рак. Трапляється це одразу ж після діагнозу і не відпускає тривалий час. Наш мозок гарячково шукає причини і пояснення, чому це сталося. Так уже ми влаштовані, що завжди шукаємо підстави і докази, щоб зняти тривогу.

На жаль, стереотипи нашого суспільства посилюють душевні страждання людини, яка отримала діагноз. Часто доводиться чути і читати в соцмережах, бачити на популярних каналах категоричні пояснення: “це тому, що ти був грішний”, “ти затаїв багато образ на людей”, “ти не вмієш прощати”, “не любив себе” або навпаки “був егоїстом “, “не вів здоровий спосіб життя “, “склав крила”, “було занадто багато стресів “. За всіма цими (та іншими) поясненнями стоїть тільки одне звинувачення – “ти сам винен, що захворів!” Величезне почуття провини заважає налаштуватися на тривале лікування, підживлює депресію, змушує замкнутися в собі. А якщо лікування потребує великих коштів, що перевищують можливості сім’ї? Це тільки посилює почуття провини і примушує хворих взагалі відмовлятися від лікування.

Чому ж з’являються подібні стереотипні пояснення причин хвороби? Причина – страх, страх смерті, найсильніший і  такий, що  старанно витісняється зі свідомості.

Для ілюстрації маленька замальовка з мого дитинства. Я маленька п’ятирічна дівчинка, чий дядько привіз в будинок чудесного білого кролика з м’якими лапками. Він жив у ванній кімнаті пару днів і став моїм другом. Дорослі не пояснили мені, що це просто їжа. Одного разу кролик зник. І мама, ховаючи очі, сказала: “Знаєш, він грязнуля, напаскудив у ванній і довелося з ним розлучитися”. І я, наслідуючи дорослих, звела брови: “Так йому і треба, він поганий!” А раз поганий, значить має  бути покараний.

Коли на рак хворіє хтось з наших знайомих або рідних, спрацьовують наші  механізми захисту. Виникає сильний страх захворіти самому (і померти), від якого необхідно позбутися. Як це зробити? І ось тут вмикається дуже сильний механізм захисту – усвідомлення своєї винятковості. Хто завгодно може захворіти, але не я! Але наш мозок повинен ще й створити доказ, чому я не можу захворіти. І найпростіший шлях – якщо інший захворів, то він сам винен в цьому, не вмів прощати, грішив і далі за списком. Інша людина – той самий кролик, який просто погано себе вів, тому і захворів (став обідом).

Нам набагато легше жити з усвідомленням того, що у нас є захист. Ну як же, я ж веду здоровий спосіб життя, не ображаюся, медитую! Я не можу захворіти! А ті, хто захворіли, просто вели себе погано (і так їм і треба). І тут ми просто робимо когнітивну помилку, яка знімає наш власний страх. Ця помилка не дає нам побачити, наскільки хворі люди потребують підтримки, а не осуду; наскільки важливо подолати свій страх і вчасно пройти скринінг; наскільки важливо не звинувачувати себе, а зібрати всі сили для лікування.

Питання “за що мені це?” – це питання в минуле, і про минуле. Ми намагаємося там відшукати причини того, що сталося з нами зараз. Але навіщо мені це знати? Я зможу змінити свої вчинки в минулому? Що, крім жалю і почуття провини, я можу при цьому відчути? У цьому питанні закладено пошук винного. Припустимо, цей винний знайдений. Як від цього зміниться моє життя? Як це допоможе мені в лікуванні? Відповідь очевидна – не допоможе!

І зовсім інший зміст у питаннях: “для чого мені це? І “це сталося, як мені далі з цим жити?”. У цих питаннях є відповідальність за своє життя. Ви берете життя в свої руки і говорите – цим кораблем керую я. Я зможу знайти нові сенси і нові цілі свого життя, скільки б мені не було відведено.

(Відвідувачів всього: 69, сьогодні: 1)
error